Вітаю Вас Гість | RSS

П`ятниця, 28.07.2017, 13:56

Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

НІЕЗ "ПЕРЕЯСЛАВ": Іменита пустота

НІЕЗ "ПЕРЕЯСЛАВ": Іменита пустота

7 листопада 2012 р. у місцевому педагогічному університеті у місті Переяслав-Хмельницькому, що на Київщині, відбувся Всеукраїнський історико-культурний форум «Сікорські читання». Цей форум був присвячений музейному діячу Сікорському М.І. та його значному внеску у розвиток музейної справи. До того у будинку культури міста 12 жовтня 2012 р. був проведений напередодні 89-го дня народження Сікорського М.І. вечір його пам’яті.

Саме завдяки керівництву Сікорського М.І. – як його прямим вказівкам так і у більшості випадків дозволом діяти на власний розсуд та невтручанням у творчу ініціативу – сотнями працівників за більш як піввіку було створено та підтримувалося у належному стані перлину музейної справи нашої держави – Національний історико-культурний заповідник «Переяслав». На форумі було чимало іменитих та впливових гостей із столиці. Вони слухали промови одне одного і пишались тим, що про них не забули і їх було запрошено на це зібрання. На форумі були присутні нещодавно незаконно звільнені працівники музею, які незважаючи на своє незаконне звільнення, все рівно за покликанням залишаються музейниками. Ці професіонали музейної справи мали таємну надію, що імениті гості на цьому форумі, крім розмов про Сікорського М.І., об’єктивно проведуть порівняння його методів роботи та надбань як колишнього генерального директора НІЕЗ «Переяслав» із так званою музеєтворчістю нинішнього генерального директора музею Довгошиї П.О., який випадково посів цю посаду із травня 2010 р. Сподівались незаконно звільненні музейники, що будуть підняті питання про те, що музей потрапив зовсім не в ті керівні руки, і вже час його із цих рук виривати, а на самі ці руки вже давно пора одягнути браслети. Спокійні, не агресивні, не привчені Сікорським М.І. до свавілля з боку керівництва, вони не здатні були сприйняти як належне зухвалість нині діючого генерального директора Довгошиї та юристки музею, колишньої прокурорки, Панченко Тетяни, які їх незаконно позвільняли чи примусили звільнитися, щоб вони їм не заважали «керувати».

Однак, іменита спільнота так і не здогадалася захистити музейників від зухвалих кривдників. Склалося таке враження, що більшість із іменитих представників старшого покоління, які були присутні на форумі, прийшли сюди за інерцією, бо як вихідці із партноменклатури десятками років звикли щороку на 7 листопада приходити на зібрання по вшануванню Леніна. З’їхалися гості, посиділи, поговорили і роз’їхалися, а звільнених музейників так ніхто і не відстояв і Довгошия лишився при посаді.

Були сподівання, що після читань буде схвалено резолюцію про те, що Довгошиї не місце у музеї, не те що на керівній посаді, а навіть доглядачем такого брати не слід. Наївно думалося, що поважні учасники форуму всі організовано прибудуть до адмінприміщення НІЕЗ «Переяслав» і кожен по черзі або всі гуртом висловлять своє незадоволення Довгошиєю як генеральним директором музею і попросять його зробити кадрові висновки щодо власної персони – тобто подати заяву про власне звільнення. Та де там!!! Ніхто із учасників Всеукраїнського форуму, хто має вплив та силу, як фізичну та і силу влади та авторитету, до адмінбудинку НІЕЗ  «Переяслав» того дня так і не наблизився і не відірвав Довгошию навіть і на хвилинку від його музеєосвоювальної діяльності. Ніхто іменитих гостей не стримував від цього вчинку, просто спрацювало українське: «А чого я один піду? А воно мені одному треба?». Прикро.

Трішки красномовних фактів із домузейної трудової біографії Довгошиї. Ці факти навіть і коментувати не потрібно, бо вони говорять самі за себе.

На початку липня 2007р. 34 депутати Переяслав-Хмельницької міської ради проголосували за недовіру та послідуюче звільнення. Довгошиї, як заступника міського голови з економічних питань. Проте, у нього несподівано знайшовся захисник – сам ініціатор розгляду питання про недовіру міський голова Якименко І.П. Через те, що на думку мера, була невитримана процедура при голосуванні, Якименко не підписав це рішення, застосувавши чи не єдиний раз за всю свою каденцію право вето. На наступну сесію у кінці серпня 2007 р. планувалося заслухати звіт про роботу Довгошиї, але він цілком очікувано «захворів». Однак, без заслуховувань звіту уже по процедурі знову 34 депутати міської ради проголосували за недовіру та звільнення з посади Довгошиї і міський голова це рішення підписав. Проте у Довгошиї хватка за крісло заступника мера була сильніша ніж у солітера, що присмоктується до стінки кишок господаря: вийшовши з лікарняного Довгошия записався у 101 номер по списку непрохідної партії Зелених, що дало йому право перебувати на посаді заступника мера до закінчення позачергових виборів до Верховної Ради. Уже всі забулись, але при обох голосуваннях про недовіру Довгошиї у залі міської ради був присутній Герой України Сікорський М.І. і як депутат міської ради підняв її «За» недовіру і звільнення Довгошиї. Не знав тоді Михайло Іванович, що через два роки Довгошия окупує крісло генерального директора музею, якому самотній старий присвятив більшу частину свого життя і що вже ніхто не буде запитувати думки Сікорського М.І. про те, чи достойний Довгошия зайняти його місце: призначать – і все. За результатами виборів у Верховну Раду восени 2007 р. держава не доотримала такого визначного політика та законотворця як Довгошия – він вибори благополучно програв. Слідом пішло його звільнення із посади заступника мера та одноденне перебування у січні 2008р. на посаді генерального директора музею. Завжди шукаючи у всьому вигоду, Довгошия вирішив скористатися із цього свого звільнення. Він зареєструвався у центрі зайнятості як безробітний і так як за критеріями освіти, професійних навиків та досвіду роботи він був зайвий на ринку праці, то Фонд зайнятості виплатив  йому допомогу по безробіттю одноразово для створення та зайняття підприємницькою діяльністю по туристичному бізнесу. Це значить всю допомогу за 9 місяців з розрахунку його немаленької заробітної плати заступника мера йому дано за раз і відмічатися 9 місяців у центр зайнятості не треба ходити. Ніхто у місті не знає, кого куди з екскурсів водив Довгошия як підприємець, але у податковій до дня закриття цією підприємницької діяльності ним здавалися звіти із валовим доходом до 100 грн. в місяць. За що ж він жив і за що ж він набивав своє черево??? Не відомо. Потім як аскарида Довгошия пробрався до Комунального підприємства Київської обласної ради «Київоблкіно». Там були і фільмосховище – архів фільмів, і продаж прав на дистриб’юцію фільмів, і кінотеатри області, які ще не розтягли. У травні 2010 р. Довгошия доповз до найвищого поки що шабля своєї кар’єрної драбини – його незаконно без конкурсу та освіти і стажу роботи призначають наказом Міністра культури України генеральним директором музею.

Невеличким але все ж так стримуючим фактором для Довгошиї був Сікорський М.І., який мав право відвідувати всі приміщення музею і міг орієнтуватися, де що із визначальних експонатів знаходиться. Свідомість Сікорського М.І. в останнє десятиліття його життя з року в рік ставала все мутнішою, але Довгошия не був впевнений, що Сікорський М.І. не зможе згадати, де що в музеї лежить, тому Довгошия будучи генеральним директором при Сікорському М.І. не дуже наважувався  заходити у фонди музею та здійснювати поголовну чистку кадрів. Після смерті Сікорського М.І. у вересні 2011р. у Довгошиї  відпала необхідність зглядуватися на чиї-небудь думки. Довгошия взяв за правило у своїй діяльності вислів: Сікорський мертвий, а ми живі нам треба поспішати. Звичайно, легко прийти на все готове і встановлювати свої вимоги. Однак, всі небайдужі до долі музею радять Довгошиї створити з нуля свій приватний музей і там керувати, як він хоче за своїм улюбленим єдиним принципом: закон – це ніщо, що сказав начальник те і роби, не хочеш – вижену. За майже три роки нічого з сучасного музейного підходу Довгошиєю не було впроваджено на практику, навіть ніхто і у проекти не ставав придбання програмного забезпечення для обліку цінностей, тривимірне фотографування експонатів, технічне обладнання для встановлення віку експонатів. Замість цього Довгошия зайнявся кадровими чистками у музеї. По критеріям підбору нового персоналу до заповідника Довгошиєю і без будь-якого глибокого аналізу можна з впевненістю сказати, що він діє за принципом: витіснити всіх розумніших за себе і понабирати тупіших за себе, але зобов’язаних посадою, щоб ними легше було керувати.

Не відчуваючи громадського осуду за свою кадрову сваволю та сили, яка б змогла його звернути у прямому та переносному змісті, Довгошия  за своєчасною підказкою юристки музею Панченко Тетяни зорганізував атестацію наукових працівників музею. Саме більшість науковців музею виступила із засудженням методів роботи менеджера Довгошиї. Саме науковці знають, де і який цінний експонат у музеї знаходиться. У разі його зникнення, науковці перші заб’ють тривогу і піднімуть шум, а це для освоювача музейних цінностей Довгошиї зовсім не потрібно. Тому їх треба позбутися, щоб не заважали розділяти і владарювати йому у музеї. Закону Довгошия уже не боїться, бо вважає, що юрист музею – дружина діючого місцевого прокурора, колишня прокурорка Панченко Тетяна є тією прокладкою, яка не дасть просочитися до Довгошиї відповідальності за його незаконні дії у музеї. Так, на жаль, поки що і є. Всі скарги музейників на неправомірні та незаконні дії Довгошиї, які він майже завжди вчиняє за попередньою консультацією та схваленням із юристом музею Панченко Тетяною, потрапляють до місцевої прокуратури, де на них прямо або опосередковано готує відповіді її чоловік – прокурор Панченко Богдан. Атестація у кінці листопада 2012 р. наукових правників музею відбулася так, як того потрібно було Довгошиї. Цілком підконтрольна йому комісія із осіб, що не є працівниками НІЕЗ «Переяслав» (це –порушення, бо членами атестаційної комісії можуть бути лише діючі працівники музею), зіграла свою циркову виставу по заздалегідь затвердженому сценарію. Заважаючі генеральному директору Довгошиї працівники музею на так званій атестації-екзикуції були морально розтоптані: не атестовані або понижені у посаді. Крім цього, фондових працівників в наступні три дні не допускали на робочі місця у фонди музею, і їм нічого не залишилося як написати під примусом заяви про звільнення. При цьому від них вимагалося написати розписку, що вони не мають претензій до керівництва музею і зобов’язуються відкликати свої скарги, написані раніше на неправомірні дії керівництва музею. Звичайно, якщо юристка музею Панченко Тетяна є колишня працівниця прокуратури, то така розписка це її ідея, бо вона перечитала безліч подібних розписок у кримінальних справах, які під тиском правоохоронців та страхом фізичної розправи, складалися особами зі зламаною правоохоронцями волею. Хто не хотів підписати розписки про відсутність претензій, того звільнили не за згодою сторін, а за власним бажанням, що вплинуло на порядок виплати їм допомоги по безробіттю. Святкуючи цю свою перемогу Довгошия і його свита, на жаль, не захлинулися.

Що таке фонди музею? Це база даних про експонати. Картки на кожен експонат про те, коли він потрапив до музею, яку із себе являє цінність. Для чого генеральному директорові потрібно виїдати працівників фондів музею, які пропрацювали більш як по два десятки роки кожна і були безпосередніми свідками надходжень експонатів до музею, знають історію появи в музеї майже всіх експонатів? А все дуже просто та меркантильно. Нерозділеним на сьогодні у державі ресурсом залишаються лише фонди музеїв. Атестація наукових працівників музею – це був завершальний етап посягання на фонди музею.

Тепер уже ніхто не заважає зловмисникам копирсатися у скарбах музею. До цього йшлося два роки. Спочатку було зондування грунту: підбір потрібного персоналу, відданого не музейній справі, а тому, хто його взяв на роботу. Розсіювання розбрату та чвар у трудовому колективі. Підслуховування, доноси – це тепер стало підставою для преміювання працівників музею. Хто не принижується перед генеральним директором, той ходить у немилості. Під час цього підготовчого етапу деякі підлабузники, які із радістю побігли доповідати на своїх колег, були самі звільненні – перестаралися. Після смерті М.І. Сікорського відчувши під собою «своїх» людей було розвернуто наступний етап – у лютому 2012 р. було видано наказ про те, що колишні працівники музею стали для музею сторонніми особами і не мають право перебувати у фондосховищах музею. Уявіть собі: люди десятиліттями пропрацювали у музеї, мали норму здачі експонатів на рік, виконували цю норму, самі наповнювали фонди експонатами, а тепер їм не можна зайти у музей і перевірити, чи на місці ці експонати. Хто краще знає про експонати музею: чиновники Міністерства культури України чи люди, які ці експонати збирали і здавали у музей, описували їх і роками слідували за їх станом? Мета цього наказу – усунення зайвих очей та уникнення громадського контролю своєї діяльності по руху експонатів. Наступний етап окупації фондів музею – незаконне звільнення у вересні 2012 р. головного зберігача музею і призначення на цю посаду без підписання акту приймання-передачі цінностей юристки музею Панченко Тетяни. Розкидання матеріальної відповідальності на наукових працівників музею шляхом доповнення їх посадових інструкцій обов’язками зберігачів музею і незаконне звільнення незгодних із таким збільшенням навантажень музейників. Роздача доган усім музейникам неугодним керівництву за найменшими вигаданими приводами. Наступною сходинкою була спроба дорватися до фондів музею особисто у вересні 2012 р., коли зловмисники рвалися до ключів від фондів не маючи на те ніяких повноважень. Ця спроба грабежу – відкритого заволодіння державним майном ключами від фондів та самими фондами, навіть стала підставою для виклику міліції. Однак, міліція грабіжників не покарала. Проти тих, хто захищав фонди музею від тимчасового керівника та юристки, було винесено догани за надуманими підставами. Що ж, юристка-головний зберігач фондів музею Панченко Тетяна, автор текстів надуманих доган, працювала у нинішній прокуратурі і як перекручувати факти вона знає добре. Так спроба протидії вилучення нею ключів від фондів заповідника у догані перетворилася на спробу чинити їй перешкоди у перенесенні шафи із експонатами із одного приміщення в інше. Зрозумівши, що самотужки у фонди їм не дістатись і було проведено вищевказану атестацію, щоб чужими руками, які проголосувати за професійну непридатність працівників фондів, розчистити собі дорогу до тотального контролю музейних цінностей.

13 грудня 2012 відбулася акція протесту під стіна міської ради щодо діяльності на посаді генерального директора Довгошиї, захвату фондів музею та незаконного звільнення працівників музею. Міський голова Шкіра О.Г., який теж був присутній на згаданому вище вечорі пам’яті Сікорського М.І. та на Всеукраїнському форуму «Сікорські читання», черговий раз послухав присутніх мітенгувальників, черговий раз покивав головою і пообіцяв, що це питання в черговий раз буде винесено на розгляд найближчої сесії міської ради. Про цей мітинг за участю декількох депутатів міської ради був репортаж по місцевому телеканалу. В результаті чого це питання було винесено на сесію міської ради. Також у грудні 2012 р. центральний телеканал СТБ у новинах показав сюжет про музеї. У репортажі журналісти опустили основний момент – відсутність освіти та досвіду роботи у Довгошиї для призначення його на посаду генерального директора музею та у Панченко Тетяни для призначення її на посаду головного зберігача фондів музею, як того вимагають кваліфікаційні вимоги цих посад. Увесь конфлікт у музеї телевізійниками був зведений до того, що ніхто із рядових музейників не хоче на себе брати матеріальної відповідальності за музейні цінності, які нібито десь зникли. Змовчали журналісти і про те, що такої відповідальності на себе не хочуть брати і самі Довгошия та Панченко, які звикли приносити в жертву інших, не жертвуючи собою. До того, питання про зняття із посади Довгошиї піднімалося вже неодноразово і на різних рівнях, від місцевого до міністерського. Численні скарги та звернення до різноманітних установ, представників діючої влади і особисто на ім’я міністра культури М. Кулиняка, публікації в пресі та сюжети на центральних телеканалах українського телебачення – усе це впродовж понад двох років не заважає Довгошиї незаконно займати посаду генерального директора музею.

24 грудня 2012 р. на сесії міської ради ніким не уповноважений представник Міністерства культури Андрій Гусак, заступник директора департаменту культурної спадщини і культурних цінностей однозначно висловився на підтримку директора Довгошиї. Все на сесії зводилося у площину трудового конфлікту, а відсутність освіти та стажу у Довгошиї нікого вже не хвилювала. До цієї сесії були зібранні підписи у працівників музею на підтримку методів роботи Довгошиї. Звичайно, більшість підписантів з вулиці понаприймав сам Довгошия, і у них першим і останнім посадовим обов’язком написано: відкрита підтримка всіх незаконних дій Довгошиї, за якісне виконання якого їм виплачуються чималі премії – тому вони за нього і потягли руку. Всі вони зав’язані круговою порукою темних справ. Крім того, преміюючи їх щомісяця, він також купує у них право кожного дня всіляко збиткуватися над ними. Решта так званих музейників підписалося на підтримку Довгошиї з остраху бути вигнаним з роботи, бо їх з вулиці набирав іще сам Сікорський М.І. Цим заробітчанам музей ніколи не болів: ні при Сікорському М.І., а при Довгошиї і ти більше. Для них основне – робоче місце і заробітна плата: потрібно буде підтримати чорта, підпишуться і в його підтримку. Для підписантів спадає на думку прописна істина: стадо необхідно періодично проріджувати, тому немає гарантій, що незважаючи на продемонстровану нібито підтримку, вони самі не будуть наступними звільненими. На відміну від грудня 2010 р., коли сесія міської ради уже у новому складі депутатів одразу за одне засідання висловила недовіру Довгошиї П.О. як генеральному директору музею, проте на перебування його на посаді генерального директора ця декларація ніяк не вплинула, у грудні 2012 р. депутатами міської ради розгляд питання недовіри Довгошиї було відкладене і до кінця лютого 2013 р. остаточного рішення по ньому так і не прийнято.

Восени 2012 р. була спроба дізнатися, яку ж провадить культурно-освітню та науково-дослідну діяльність, пов’язану з комплектуванням музейних зібрань, експозиційну, фондову, видавничу, реставраційну, пам’яткоохоронну роботу генеральний директор музею Довгошия. На що була надана письмова відповідь за підписом та авторством Панченко Тетяни, що це є персональними даними особи. Написання і опублікування в офіційних джерелах наукових статтей, проведення екскурсій з групам по 20 і більше осіб та ін. уже стали інформацією з обмеженим доступом, бо не було за ці майже три роки у Довгошиї ні статтей ні екскурсій, тому їх кількість штучно  засекречено, бо сказати нічого.

Зараз можна із цілковитою впевненністю стверджувати, що філософський конфлікт між ремісниками та митцями у Переяславському музеї з розгромним рахунком виграли ремісники. Хто вийшовши на пенсію з посади науковця музею, чи звільнившись з музею продовжив своє дослідження, за розробку якого отримував кошти у музеї???. Щодо солідарності із істориками Переяславського педагогічного вузу, то її у боротьбі проти Довгошиї немає. Причина – єдина українська ідея, тобто заздрість, бо вузівські історики просто заздрять музейним історикам-науковцям. Тому, педвузівські історики спостерігають за боротьбою музейних істориків здаля, при тому кожну поразку сприймають як належне, а кожну незначну перемогу як власне розчарування.

Усе чорне, що робиться в заповіднику Довгошия готує не сам, йому допомагають заробітчани зі словами на вустах: у нас діти, ми по іншому чинити не можемо. На початку січня 2013 р. у місцевій заангажованій пресі було опубліковано статейку про снігоочисний квадрацикл та снігоочисний мотоблок за ціною 100 тис евро. Написано цю статтю не завгоспом музею, а завідувачем відділу екскурсійно-масової роботи, тобто головним екскурсоводом музею. Ця особа лише декілька місяців тому ледве запам’ятала маршрут від кабінету директора, під яким вона сиділа як секретарка директора, до туалету, а тут ні дня не пропрацювавши рядовим екскурсоводом декількагектарного музею стала його головним екскурсоводом. Ще ж варто згадати, що ця секретарка виконувала немало важливу музейну функцію: півроку брала по довіреності гроші у бухгалтерії і передавала їх юристу музею – жінці прокурора Панченко Тетяні, яка в цей час була вдома, а у табелі обліку її робочого часу у неї були всі вісімки. У статті повідомлялось, що Довгошия у травні 2012 р. їздив у Ганновер (Німеччина) на агровиставку! Який зв’язок виставки сучасних технічних новинок у сільському господарстві із музейною справою по напрямку архітектури та побуту на українських землях від перших знахідок до початку ХХ століття? Чи це просто було бажання покататися до Німеччини за бюджетний кошти? Напевне, за придбанням квадроциклів піде договір з якимось НДІ на розроблення Концепції плану організації території заповідника, вартістю декілька сотень гривень. Ось для чого покійний Сікорський М.І. створював музеї. Із самого початку йому треба було не експонати збирати і створювати експозиції, а торгувати сільськогосподарською технікою.

На жаль, розум і компетентність вкотре зазнали поразки. Ми живемо у світі, де розум та порядність вважається злочином. Однак, спостерігаючи безпосередньо за наведеним вище подіями, прикро, що глист-паразит пробрався у тіло музейного колективу і його точить, виїдаючи порядних людей, заміщуючи їх своїми випорожненнями – тобто своїми підлабузниками. Таким чином, він проривається до фондів музею, які збиралися десятиліттями з усієї Переяславщини та сусідніх районі і областей. Чому цей нарис називається «Іменита пустота», тому, що про проблему музейників знаються усі, хто був на вечері пам’яті Сікорського М.І. та Сікорських читаннях, імениті та авторитетні гості та жителі міста, але ніхто з них за ці два роки з половиною не подав до Міністерства культури України адміністративного позову про скасування наказу про призначення генеральним директором НІЕЗ «Переяслав» Довгошиї як такого, що не відповідає кваліфікаційним вимогам – не має стажу та відповідної освіти. Ці імениті особи своєю бездіяльністю допускають, що чужинська сарана, яка сидить на нашому дереві і об’їдає його, його ще поганить. Раб є раб, але і раби бувають різні: раб-академік і раб-свинопас. І раб з головою академіка є рабішим рабом ніж раб з головою свинопаса. Тому бездіяльність у питанні звільнення Довгошиї із посади директора заповідника, на якій він не має права перебувати, від цих іменитих осіб страшніша за бездіяльність рядової людини. Так хочеться, щоб було прозріння тим, хто ще може прозріти.

За матеріалами з Інтернету підготовленого очевидцями-дослідниками розпаду музейної справи на Переяславщині  24. 02. 2013р.

http://kyiv-kray.do.am/publ/3-1-0-551

Просимо незалежну пресу поширити цей матеріал, доправивши його новому Міністру культури Л.Новохатьку! Пане Міністре! Чекаємо Вас у Переяславі з перевіркою! Вимагаємо призначити нового адекватного директора з складу учнів М.І.Сікорського!

Добрий день шановна редакціє. Відсилаємо Вам для публікації матеріал про нищення заповідника "Переяслав".

З повагою музейні працівники

Від журналу "Музеї України":

Чесно кажучи, ми думали, що Перший етап Другої частини музейної війни вже закінчився. Ініціаторами стали члени трудових колективів Нацзаповідників у Лаврі та "Софії Київської". На прохання музейників, ми розпочали відкрите громадське обговорення ситуації у найбільших закладах галузі, яким "пощастило" отримати у керівники "менеджерів Кулиняка". За нашою інформацією, Мінкульт почув голоси протесту, запланувавши ввічливі кадрові перестановки. Ось долучилися з Переяслава, яких колотить найдовше. На жаль, кінця цієї війни не видно! І припинити її може лише Мінкульт! Нині підключається велика преса, тож події можуть розвиватися дуже стрімко...
Категорія: Мои статьи | Додав: pereyslav (28.02.2013)
Переглядів: 840 | Коментарі: 1 | Теги: НІЕЗ ПЕРЕЯСЛАВ: Іменита пустота | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: