Михайло Сікорський відмовився від квартири в Києві

Михайло Іванович Сікорський створив у Переяславі-Хмельницькому 25 музеїв

Генеральний директор Національного заповідника ”Переяслав” 84-річний Михайло Сікорський приїхав до Переяслава-Хмельницького 1951-го. За 56 років створив у місті 25 музеїв. Віктор Ющенко нагородив його зіркою Героя України.

Зустрічаємося у двокімнатній квартирі Михайла Сікорського в центрі міста. На стіні — портрет господаря в молодості: чорнявий красень з кучерявим чубом. Михайло Іванович поважно сидить на дивані в піджаку, на лацкані — зірка Героя України. За круглим столом у плетеній кофтині примостилася племінниця Валентина Іванівна, 70 років.

— Михайле Івановичу, чому ви не одружувалися? — цікавлюся.

— Я 17 років прожив у музеї. Не мав квартири — уночі спав на підлозі в залі. Раненько вставав, прибирав постіль. А коли квартиру дали, старий уже став. У 58 років женитися пізненько.

— Кажуть, першу квартиру ви комусь подарували.

— Першу я віддав директору міського Будинку культури Міщенкові. У нього троє дітей, уп’ятьох у кімнатці тіснилися. А цю мені поміг отримати Петро Тронько, заступник голови Ради міністрів УРСР, — чоловік складає руки на грудях.

Згадує, що кілька разів конфліктував із владою.

— Не подобався я першому секретареві райкому партії Кузьмі Осадчому. Ні піджака не мав, ні краватки, черевики ось-ось розваляться. Сказав мені писати заяву. Мовляв, переведемо директором школи. Я написав. Увечері сиджу в своєму кабінеті — сльози душать, не можу навіть світла запалити. Раптом наче хтось торкає за рукав. Дивлюся: Григорій Скоровода з книжкою під пахвою. Каже: ”Не відберуть у тебе Переяслава”. Через кілька днів про мою біду дізнався Петро Тронько. Подзвонив у міністерство культури, звідти — Осадчому. Заяву порвали, а мене повернули в музей.

— Мама розказувала, що Михайлові Івановичу пропонували очолити музей у Пирогово. Казали, що ”волгу” дадуть, квартиру в центрі Києва. Відмовився, — говорить племінниця.

Валентина Сікорська — донька старшого брата Михайла Івана, нині покійного.

— Я жила в Києві, — розповідає жінка. — Там у мене донька, троє онуків. Із чоловіком розлучилася 24 роки тому. 2005-го дядя сильно захворів — був на межі життя і смерті. Я приїхала сюди. У Києві працювали гувернанткою — готувала обіди, ходила на базар, із дітьми уроки вчила, — поправляє волосся. — А раніше була конструктором. Коли їду в Київ, ночувати не лишаюся. В онучки Оксанки було 20 років, я навіть не їздила. Щодня на столі залишаю приготовану їжу. Але дядько ні до чого не торкається, як мене немає. ”Я ж не буду сам їсти!” — каже.

Розказує, що в Сікорського була виразка, потім відкрилася друга.

— Ми всією церквою за нього молилися. Коли Михайла Івановича привезли в операційну і поклали на стіл, кровотеча припинилася. Лікарі дивувалися. Він покаявся, став до церкви ходити.

Племінниця розказує, що пенсія в Героя України 2625 грн.

— Тепер уже не витрачає її на експонати для музею. Купили мікрохвильову піч, пральну машину, масажер йому для ніг. Може, я вам набридла і поїду додому? — раптом звертається до дядька.

— Ні. Ми ж так гарно живемо. Не лаємося, — заперечує він.

— Мене сприймають за його сестру, — усміхається жінка. — Дівочого прізвища я не змінювала. Навпаки — чоловік узяв моє, став Сікорським.

Скаржиться, що дехто зловживає добротою дядька.

— Один художник прислав телеграму, щоб Михайло Іванович об 11-й ранку був біля Секретаріату президента. Він йому дасть запрошення на свою виставку, а дядько має передати його Ющенкові. Я відчитала його по телефону: як це так — ганяти 84-річну людину. Колись Михайло Іванович із Ющенком дружив, Віктор Андрійович приїжджав у Переяслав. Та тепер дядько не може подзвонити президентові й сказати: ”Я до вас їду”.